Тоді Кучма хотів нас знищити, але не зміг. А коли Леоніду Даниловичу тяжко стало, коли в розпалі були події навколо касетного скандалу, то він пішов не в Лавру за духовною допомогою, а прийшов сюди, на Пушкінську, до мене.
РвУ: Тобто президент Кучма хотів отримати духовну розраду у Вас?
П.Ф.: Ну от, а до того він хотів нас знищити. Це свідчення того, що ніхто і ніщо не знищить уже Київський патріархат: НІ МОСКВА, НІ ФАНАР, НІХТО З ПРЕЗИДЕНТІВ. Чому Київський патріархат такий сильний, чому він зростає? Тому, що постав з Божого благословення і з волі народу.
РвУ: Але ж владика Павел (Лебідь) розказував, що президент Ющенко приходив до нього в Лавру, в його келії відпочивав, бесідував, складав вірші?
П.Ф.: Так, можливо. Точно я не знаю. Мені відомо, що Віктор Андрійович хотів з’єднати УПЦ КП і УПЦ МП в одну Українську Церкву, і тому демонстрував прихильність і до Київського, і до Московського патріархатів.
РвУ: Але ж тепер, мабуть, Ющенко зрозумів марність таких надій?
П.Ф.: Так, зрозумів, що не з усіма православними у країні можна мати справу. Можу сказати про це відверто. Ми ще не знаємо, як будуть розгортатися події. Бо візит патріарха Кирила багатьом відкрив очі. Пересічні вірні говорять: «Ми думали, що належимо до Української Церкви, а тепер виявилося, що ми є в Російській Церкві. Так не годиться».
РвУ: Очевидно, що не всіх вірних УПЦ МП задовольняє такий стан речей?
П.Ф.: Так, вірно. А патріарх Кирил зробив все можливе, щоб переконати, ніби українці належать до нього, до очолюваної ним юрисдикції.
РвУ: А як Ви гадаєте, до чого дослухаються архієреї УПЦ МП? До волі патріарха, чи до бажання людей?
П.Ф.: Звісно, до бажання людей. Бо якщо вони будуть виконувати забаганки патріарха, то люди від них підуть.
РвУ: А що ж буде з тими, хто обере патріарха та його месіанські прагнення?
П.Ф.: Такі ідеї довго проіснувати не зможуть. Бо у них просто не буде якоїсь впливової кількості прихильників. Патріарх же не вічний. І вже зараз ідуть нові покоління, які виросли в незалежній Україні, для яких вся ця совєтсько-російська риторика чужа й непотрібна. Їм не потрібні ні комунізм, ні тоталітаризм, бо вони знають свою українську державу, свої проблеми та власні інтереси. Навіть якщо вони далекі від Церкви і не є активними парафіянами, їхні інтереси та прагнення спрямовані не в бік Росії.
Наведу красномовний приклад зі свого довгого життєвого шляху. Коли я обирав шлях служіння Богу та Його Церкві, тоді здавалося, що все проти цього: влада, життя, якісь обставини – все складалося так, щоб я не служив Церкві. Проте був переконаний у правильності зробленого вибору. І не помилився. І от, коли мене призначили Патріаршим Екзархом в Київ, тут, у столиці Української РСР служив такий собі полковник КДБ Віктор Павлович Сухонін.
Одного разу він покликав мене і каже: - Вам прийшов кінець. Бо ми у 80-ті роки вступаємо в комунізм. А я кажу: - Ну то й добре. Жили в соціалізмі, то будемо й у комунізмі жити. А він: - Ні. В соціалізмі ми вас терпимо, але в комунізмі – терпіти не будемо. Комунізм і церква та релігія несумісні. А я у відповіь: - Тоді, значить, Церква існуватиме, а комунізму не буде. От такий у нас вийшов діалог.
Чому я це пригадую? Бо, коли Церква, народ стає на вірний шлях, то з ними Бог, адже Бог завжди там, де правда. І рано чи пізно правда переможе. Ми часто повторюємо цю сентенцію, забуваючи про її важливий початковий сенс. Говоримо, що правда переможе, а живемо не так. Проте, якщо ви живете не по правді, то все одно правда вас переможе. РвУ: Що ж стане у випадку патріарха Кирила, якщо правда переможе його? П.Ф.: Помре, як помирають усі, хто забував про справжню мету нашого існування. РвУ: Сумний фінал. П.Ф.: Так. Але я не хочу, щоб його патріарше служіння завершилося безславно. Я щиро бажаю йому обрати вірний шлях – шлях правди і служіння Церкві, а не шлях «збирання земель» і панування над народами. Про це я і написав йому в день його інтронізації. Думаю, що він прочитав те, що я йому писав. Сприйняв він це чи ні – його справа. Але я писав щиро.