Категорії розділу

Мои статьи [10]

Міні-чат

Наше опитування

Звідки Ви дізналися про наш сайт?
Всього відповідей: 26

Статистика

Офіційний сайт м. Шостка


Православне інтернет-радіо "Просфора"


Відправ SMS
 зі своїми побажаннями
і підтримай наш сайт


Переклад
translate

Locations of visitors to this page
____________________
ДРУЗІ САЙТУ:

Каталог статей

Головна » Статті » Мои статьи

Злочини минулого та аномалії сьогодення. (про деякі факти насилля Москви над Українською церквою)
Це – не претензії на сенсаційні відкриття, а просто роздуми вголос про минуле і сучасність.
Нині всі знають: в усі роки, коли український народ століттями перебував під владою чужинців, особливо у складі російської, потім радянської імперії, можновладці все робили, щоб витравити з пам’яті українців їх історію,їх мову і віру. Сучасний стан духовності та історичної науки теж слід розглядати як наслідки впливу тоталітарного минулого. Недаремно ж дехто з представників української політичної діаспори дорікають, що ми не шануємо своїх предків, не пам’ятаємо про їх значущі подвиги, перемоги і поразки. Скажімо, своє бачення історії національно-визвольного руху 1939 – 1954 рр. в Україні та історії Української Православної Церкви (далі – УПЦ) мають ідеологи Компартії України та такі науковці, як Д. Табачник і йому подібні. Притому, комуністи П. Симоненко, Л. Грач постійно звинувачують патріотичні сили України в націоналізмі, націонал-шовінізмі і навіть фашизмі. Та це й не дивно, адже це голос марксистсько-ленінської партії, партії яка знищила мільйони українців, знищила Українську церкву.
Невгамонна злоба переповнює серця російських шовіністів та їх прихвостнів в Україні, які з надривом, з бризками ідеологічно отруйної слюни мітингують, вводять людей в оману, зіштовхуючи українця з українцем. Але історію не перепишеш, хоча москалі, на догоду політичним потребам, постійно намагаються її фальшувати. Та хто б там що не говорив, українці, - ще раз підкреслимо – українці, а не просто населення, знають і пишаються своєю історією, адже саме Київська Русь, наша Україна – колиска християнської цивілізації. Для розуміння духовного стержня історії Руси-України нагадаю, що слово „Русь” походить від слова „Русья”, що із санскриту перекладається як „святая”.
Звичайно ж, йдеться про Київську Русь, тобто майбутню Україну, а не Росію(московську державу), якій дуже хочеться привласнити це ім’я. На превеликий жаль, є в нашій історії багато драматичних сюжетів, які неодноразово повторювались, є багато такого, про що треба пам’ятати сучасникам, щоб зберегти державу.
Згадаймо, як за наказом жорстокого російського царя Петра у 1708 р. була знищена гетьманська столиця Батурин і вирізано всіх її жителів, або як, уже за радянських часів, після нерівного бою під Крутами, більшовицькі загони Муравйова в січні-лютому 1918 р. зайняли Київ, пограбували Лавру, по-звірячому вбили митрополита Київського і Галицького Володимира, знищили тисячі киян, за що Ленін подякував йому за „добре виконаний свій революційний обов’язок”. 
Таких фактів можна навести багато. І все ж маємо пам’ятати: російські царі, пізніше генсеки КП, московські патріархи особливо зневажливо і грубо ставились до ієрархів та духовенства Української Православної Церкви, вимагаючи від них вірної служби.
Нагадаю основні моменти. Доба духовного нищення України, як держави і УПЦ почалася після Переяславської угоди 1654 р. Відтоді царі і ієрархи РПЦ все робили, щоб підпорядкувати Київську митрополію, що врешті-решт і сталося 1686 р. Вони домоглися того, що Українська Церква з юрисдикції Константинопольського патріарха перейшла до складу Московської церкви. 
Відомо, що „передача” ця була неканонічною, бо відбулась внаслідок підкупу та політичного тиску московських послів на патріарха Константинопольського Діонісія. І що характерно: московська влада, ламаючи всі домовленості і відмовившись від обіцяних українцям прав, з самого початку повела активну кампанію елімінації – знищення українського обряду з практики православної церкви і насильно вводить в Україні свої звичаї і російську церковну обрядовість. Заходи щодо зросійщення богослужінь особливо посилились за часів Катерини ІІ, яка звеліла «ученить хохлам повсеместное обрусение». Спираючись на вказівки імператриці, влада висилала українських священиків для богослужінь в Росію, а в Україну надсилала російських, тобто людей, які за мовою і культурою не мали нічого спільного з Україною.
До тих, хто виявляв неслухняність, виступав проти царської політики зросійщення та пограбування Церкви, застосовувалися репресивні заходи, силові методи. Для прикладу нагадаю біографію митрополита Арсенія Мацієвича з Волині (1697 – 1772), який, дбаючи про авторитет і інтереси церкви, виступаючи проти закриття монастирів, вилучення церковного майна, вступив у конфлікт з царським двором і в 70-річному віці був на віки, аж до самої смерті, ув’язнений в Ревельський каземат.
Традиційною для царських, пізніше і радянських часів, стала політика нетерпимості Московського православ’я до інших Церков. Її суть: істино православною і канонічною церквою є тільки РПЦ. А відтак, «… всякий ущерб для православия есть общерусский ущерб». (С. Щеглов. Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма. К., 1912. С.-497.)
Переконливий доказ тому – ставлення Московського Патріархату до УГКЦ (Української Уніатської Церкви). Союз (унія) з Римом – це внутрішня справа Української церкви, яка ні в якій мірі не зачіпала інтересів Москви. Не важко зрозуміти, чому ж таке вороже ставлення Москви до неї? Річ в тім, що там відразу побачили в ній спадкоємицю древньої Київської Церкви, яка зберігає і українську обрядовість, і канонічне право. А це суперечило політиці Кремля і було б перешкодою, „каменем спотикання” на шляху Москви до Третього Риму.
На поневолення українського народу, знищення Української Церкви були спрямовані московські закони про заборону української мови як „неканонічної, Господу Богу неугодної”. Заборона читати і проповідувати Святе Письмо українською мовою було офіційною політикою царського режиму. 
Пригадаймо деякі царські укази:
• Петра І – про заборону книгодрукування українською мовою (1720 р.)
• Катерини ІІ – про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії (1763 р.)
• Олександра ІІІ – про заборону хрещення українськими іменами (1888 р.) і т.д. і т. п.
Отже, московська влада і московська церква мають багато гріхів і перед Богом, і перед Українською Церквою, і перед українським народом.
А тепер переглянемо таку паралель історичного процесу: Москва – Російська імперія – СРСР – Російська федерація. Форми наче б то й різні, та суть одна. Доводиться констатувати, що верховна державна влада в Росії завжди була в руках монархів, незалежно від титула: царя чи генсека КП, а державна політика завжди ставила за мету загарбання і поневолення народів сусідніх держав. Притому, РПЦ і, зокрема, патріарх завжди виконували прислужницьку функцію в імперській політиці – будувати „єдіну і недєліму”. Присягаючи на вірність царю, духовенство, як молитву, сприймало церковну пісню «Боже, царя храни».
Доля православної церкви в Україні стала ще більш трагічною після більшовицької революції 1917 р. в Росії і установлення радянської імперії. Запалав вогонь переслідувань, розпочався атеїстичний наступ на церковне життя, атеїстична істерія. Окаянні акції союзу войовничих безбожників (СВБ), очолюваного Єм. Ярославським (Губельманом), що здійснювались за повної підтримки комуністів і каральних органів (ВЧК – ГПУ – НКВД), супроводжувалися репресіями, плюндруванням священних реліквій, нищенням пам’яток духовної культури. Ця більшовицька політика базувалась на визначенні К. Маркса про те, що «религия – это вздох угнетенной твари, … опиум народа.»(Повн. зібр. тв., т. 17., С.-390) та аналогічних постулатах В. Леніна (Повн. зібр. тв., т. 12., С.-133)
Антицерковну політику таких більшовицьких вождів як Ленін, Сталін, таких секретарів КП як Хрущов, Каганович, таких наркомів НКВС як Єжов, Берія можна порівняти хіба що з діяльністю Нерона, який масово нищив перших християн, неправдомовно звинувачуючи їх у найжахливіших злочинах.
Першого масового удару було завдано православній церкві в Україні, на той час автономній частині РПЦ, оскільки вона комуністичним режимом розглядалась як небезпека для нового комуністичного суспільного ладу. Жорстокі безбожники вирішили в першу чергу обезглавити Церкву, знищити її пастирів і архіпастирів, вбачаючи в них супротивників злу і насиллю. Тисячі духовних поводирів народу, які проповідували мир і злагоду, любов до ближнього, кинули в концтабори (радянську Голгофу), де вони зазнали жахливих страждань і прийняли мученицьку смерть. 
Тільки на Сумщині жертвами сталінських репресій стали більш як 200 священнослужителів. Можна з впевненістю говорити, що в масштабах України, де переслідування духовенства набрало особливо жорстокого характеру, жертви вимірюються не сотнями, а тисячами. Щоб мати уявлення про наслідки репресій, нагадаю статистику про долю духовенства Київської єпархії, де в 1917 р. налічувалось 1435 священиків, а у 1940 р. їх залишилось 3. 
(Український церковно-історичний журнал №2/2007. С.-41)
Наступною жертвою сталінського тоталітарного режиму стала Українська Автокефальна Православна Церква. Патріарший місцеблюститель митрополит Сергій (Страгородський), співпрацюючи з більшовицькою владою, допомагав їй нищити ієрархів УАПЦ. І ось наслідок: предстоятель УАПЦ митрополит Київський і Всієї України Василь Липківський, 30 єпископів та більше 3 тис. духовенства були репресовані, а Церкву в 1930 р. примусили „саморозпуститися”. В пам’яті народній вона залишилась як „розстріляна церква”.
Однією з найбільш масштабних кампаній антирелігійної політики радянської влади була ліквідація Української Греко-Католицької Церкви у 1946 – 1949 рр. Внаслідок цієї кампанії Церква змушена була впродовж чотирьох десятиліть діяти в підпіллі. 
Масових репресій зазнали представники інших церков і релегійних спільнот України. Завважте: подібні акції Святе Письмо пояснює „таємницею беззаконня” (ІІ Сол., 2:7).
Після розпаду радянської імперії політика Росії відносно України не змінилась. Незалежна Україна їй не до душі, бо їй потрібна Україна як Малоросія, як колонія. Щоб зберегти свої володіння в Україні і надалі керувати Українською Церквою, РПЦ у 1990 р. створила т. зв. Українську Православну Церкву, наголошуючи при цьому, що це – незалежна церква в складі РПЦ. Чи не правда, дивна логіка: „незалежна в складі РПЦ”?!
Отже, розрахунок був на наївність і довірливість українців. Мовляв, незрозуміють. І прорахувались: більшість віруючих швидко зрозуміли, що всупереч назві, УПЦ (МП) є не українська, а російська церква, яка, виконуючи функцію п’ятої колони, поставила себе в опозицію до національних інтересів українського народу.
Після розвалу Радянського Союзу УАПЦ знову відродилась, а 1992 р. постала Українська Православна Церква Київського Патріархату. Церкви ці проголосили свою структуру патріаршою. Гадаю, сьогодні всі розуміють, що єдиним виходом із сучасної духовної ситуації є об’єднання діючих православних церков в Єдину Помісну Православну Церкву. Адже теперішній релігійний плюралізм в Україні ділить та ослаблює і народ, і державу. Тож маємо усвідомити ідею єдності при різномаїтті позицій Церков і регіонів заради вищої мети – Соборності України.
Відзначимо також, що всякі балачки наших проросійських політиків про одну „канонічну” церкву мають на меті жалюгідне виправдання втручання Москви та дискредитацію стремлінь українського народу до утворення Єдиної Помісної Православної Церкви. Тим, хто хоче через релігійні організації УПЦ (МП) зміцнити московський вплив в Україні нагадаю, що в цій сфері неможливо служити двом господарям: „... Не можете служити Богові й мамоні”. (Мтф. 6:24). І взагалі, створення помісної церкви в Україні – не проблема політичних партій. Це має бути Церква всього українського народу. Патріарх Київський і Всієї Руси-України, як глава Церкви, свою юрисдикцію обмежуватиме територією України, а влада Московського чи Константинопольського патріархів не могла б сягати на українську територію. Здавалося б все зрозуміло і можливість така є, а хто проти? Звичайно, Москва, яка страждає великодержавністю і донині вважає нас своїм регіоном. Не забуваймо заяв російських політиків щодо Криму, а Чорноморський флот РФ в Криму – це ще один привід для територіальних зазіхань. Історія учить: від Москви всього можна сподіватися. 
Отже, ситуація за останні століття не змінилась. Замінивши дату й імена колишніх російських царів на імена вождів ХХ – ХХІ ст. ми побачимо, що їх політика, їх дії не просто схожі, а й тотожні. Але є і специфіка, ознаки сьогодення. Людям при здорвому глузді важко зрозуміти: 
• чому онуки і правнуки загиблих від сталінських репресій виправдовують організаторів геноциду українського народу, а тим, хто чинили нечувані злочини на нашій землі, сьогодні ставлять пам’ятники?
• чому москвофіли (януковичі, симоненки) сьогодні в суверенній Україні продовжують пропаганду про привілеї для мови вчорашнього окупанта, вимагаючи для неї статусу другої державної, водночас свідомо ігноруючи українську мову?
• чому і по нинішній день більшість древніх українських храмів і монастирів знаходяться у власності Московської церкви, Московського патріархату?...
Не секрет же, що будь-які спроби парафіян повернути їх у власність Української церкви викликають з боку служителів УПЦ (МП) та їх покровителів агресивну реакцію, як це, наприклад, мало місце в Чернігові (тривала блокада Катерининської церкви), або скандал навкруг Свято-Духівського собору в м. Ромни.

Чимало трикрапок після цих „чому?”. Час зрозуміти, що ці аномалії може подолати лише повернення денаціоналізованим українцям історичної пам’яті і національної гідності, відхід від московського впливу, українізація освіти, державних та силових структур, і, що дуже важливо, відновлення своєї власної Помісної Православної Церкви. Схоже, не всі розуміють її значення для розбудови держави. І це прикро, бо справа державності не може набути своєї завершеності без відродження Національної Церкви, яка молитовно закликає до церковно-релігійної єдності, національної злагоди в ім’я соборності України. Її відродження – це не тільки збереження нашої релігійної спадщини, це – шлях до самобутності, свободи та незалежності, це той стрижень, навколо якого ми маємо відновити величний храм національного піднесення. 

Отож, пам’ятаймо минуле, об’єктивно оцінюймо сучасне і працюймо в ім’я майбутнього, щоб не наступати на ті самі граблі. 

„Нам пора для України жить”. Прислухаймось до цих слів І. Франка.

О. Сотник
Заступник редактора газети„Православний християнин”
Сумської єпархії УПЦ КП, член Національної спілки журналістів України

Категорія: Мои статьи | Додав: Admin (22.07.2009)
Переглядів: 556 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0

Форма входу

Пошук

АРХІВ НОВИН




web камера

Свято-Воскресенський

Собор м. Суми