Галина МОГИЛЬНИЦЬКА
ЛІТОС
(АБО КАМІНЬ ІЗ ПРАЩІ ПРАВДИ НА РОЗБИТТЯ МИТРОПОЛИЧНОГО БЛУДОСЛОВІЯ)

Броварі
"Українська ідея"
2004

"Основна засада Української держави полягає в тому,
що в самостійній державі має бути й самостійна Церква…
Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов'язки, не може погодитись на те,
щоб осередок церковної влади перебував у іншій державі…
Автокефалія Української Церкви - це не лише церковна,
а й національно-державна проблема.
Це конечна необхідність нашої Церкви, нашої Держави, нашої Нації".

О. Лотоцький
"Українські джерела церковного права"

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!

Очевидно, дехто з вас відчув, що назва книжечки, яку Ви тримаєте в руках, уже чимось знайома Вам.
Ви не помилилися. На обкладинці - дещо перефразована назва полемічного твору, написаного в 1644 році моїм "майже однофамільцем" - Київським митрополитом Петром Могилою (чи колективом священиків під його керівництвом) у відповідь відомому католицькому письменнику і церковному діячеві Касіяну Саковичу, на облудні звинувачення Української Православної Церкви, викладені в його творі "Перспектива і вияснення блудів, єресей і забобонів у греко-руській церкві…"
Отже, Літос (камінь) бл. Петра Могили був спрямований на розкриття облуди католицького ксьондза.
Але часи міняються й, на жаль, не на краще. Бо якщо колись, у 17 ст., нашим предкам доводилося захищати Українську Православну Церкву від нападок християн, але все ж таки іншого, католицького віровизнання, то сьогодні її доводиться боронити вже від християн православних, але іншої політичної орієнтації.
Отож, вступаючи в полеміку із сановитим політиком у рясі, назвою свого твору я хотіла нагадати, що одеський Владика - далеко не перший, хто шукає "єресєй" і "блудів" у нашій Церкві та під виглядом боротьби за "істинну віру" вправно тче ідеологічну павутину над нашим народом.
Ми терплячі й толерантні. Ми не любимо вступати в суперечки й конфронтації. Ми пробуджуємося лише тоді, коли терпіти далі несила. Мабуть, тому ми так часто програємо, що пробуджуємось надто пізно, коли вже нічого переробити й виправити не можна. А, може, ми просто дещо лінькуваті й пасивні?
Ми, члени Одеської обласної організації Народного Руху України, також намагалися бути вкрай толерантними. Коли у нас зібралося стільки свідчень антиукраїнської діяльності духовенства церков, підпорядкованих Московському патріархату, що далі мовчати було неможливо, ми обмежилися заявою, яку направили в органи державної влади (див. додаток № 1).
Була думка оприлюднити заяву в засобах масової інформації, але… ми толерантні! Ще, не доведи, Боже, якесь протистояння між віруючими спровокуємо, чи в українському середовищі спалах обурення оприлюдненими фактами викличемо…
Одначе вже через якийсь місяць уся одеська преса, підпорядкована митрополиту Одеському й Ізмаїльському Агафангелу, загаласувала, що "единственную каноническую и истинно православную Церковь" та її митрополита "преследуют националисты", які хочуть "уничтожить православие в Украине".
Мене в тих писаннях і Євдоксією, що Іоана Златоуста переслідує, обізвано було (під Златоустом, ясна річ, підрозумівався митрополит Агафангел…), і "беснующейся Иродиадой", що митрополичої голови прагне… Матеріалу навіть для позову в суд вистачило б.
Але ж ми - толерантні! Ми ж у суперечок й конфронтації уникаємо!..
Наше мовчання лише додало митрополитові певності: в інтернеті появилася його заява "Рух против православия" (додаток № 2), в якій Одеський Владика, сам того не сподіваючись, мимохіть розкрив усю глибоко продуману систему тез і понять, що дають змогу підлеглому Москві духовенству будувати на них справжню Вавилонську вежу облуди. У її лабіринтах легко заплутатись не лише прихожанам церков Московського патріархату, а й світовій православній громадськості, яка, ясна річ, не краще, ніж прихожани, ознайомлена як з історією України та її Церкви, так і з процесами, що відбуваються в ній сьогодні.
Цю вежу брехні, що з кожним днем зростає в свідомості наших громадян, ми повинні зруйнувати, бо інакше не матимемо не тільки власної, незалежної від Москви Церкви, а й власної незалежної Держави: суверенні держави творяться-бо суверенним народом, а не "детьми общего (з сусідньою державою) Отечества" й не представниками "единого (із сусіднім) народа".
Як і належить у полеміці, я звертаюся в своєму посланні до Одеського митрополита.
Але Ви, шановні читачі, сприймайте це як "данину жанру". Не до митрополита, а до вас - до вашого серця й розуму звертаюся я своїм словом. Митрополит, що б я йому не сказала, все одно робитиме те, що потрібно й вигідно йому та його керівництву…
Це цікава книжечка, читачу! З неї Ви дізнаєтесь багато такого, про що не чули раніше, а як і чули, то зовсім по-іншому.
Ця книжечка про те, як і чому ми так багато втрачали на нашому історичному шляху і що треба (чи, навпаки, чого не треба) робити, щоб не втрачати надалі.
Я хотіла б, щоб вона допомогла Вам розібратися в суті сьогоднішніх суперечок довкіл проблем, пов'язаних з Українською Церквою, в наших історичних і сучасних взаємовідносинах із сусідньою Державою, яку нам досі вперто нав'язують як "общее Отечество - единую Русь".
Єдине, чого я не хотіла б, - це, щоб у когось із вас у серці ворухнулось почуття злоби чи неприязні до тієї Держави чи народу, що живе в ній. То - погані почуття. Вони притаманні слабким і безпорадним. Ми - не такі. Ми можемо бути сильними й мудрими.
Історію треба знати не для зведення рахунків - то шлях, що веде в нікуди. Її треба знати, щоб не повторювати помилок минулого, позбутися нав'язуваного нам почуття неповноцінності й меншвартості. Це необхідно! Необхідно для того, щоб із кожним - і сусіднім, і дальшим - народом уміти і дружити, і співпрацювати як рівноправні партнери й гідні друзі.
Дай нам, Боже, сили прощати… І дай мудрості - не допускати того, що потрібно було б потім прощати.

Ваша Галина Могильницька

РОЗДІЛ І

ЧИ ВЛАДИКАМ ГОЖЕ ПОРУШУВАТИ ЗАПОВІДІ БОЖІ?

Високодостойний Митрополите!

На жаль, Вашу заяву, розповсюджену через мережу Internet, щойно побачила, тому відповідаю з таким значним запізненням.
Почати хочу з головного для кожного християнина - Заповідей Господніх, восьма з яких гласить: "Не воздаяй свидетельства ложна на ближнего своего".
Прикро мені писати це, але в своїй заяві Ви, Ваше Високопреосвященство, цю Заповідь постійно порушуєте.
Наприклад, Ви пишете, що я нібито "делаю "Заяви" на всю Украину и еще раз сталкиваю верующих Канонической Церкви и неканонических организаций в Украинской Державе".
Але ж це неправда! Жодних Заяв на всю Україну я не робила! Заява Обласної організації Народного Руху України, підписана мною, - тоді головою організації, - ніде не публікувалася, її було відправлено суто за призначенням: Президенту України, Прем'єр-Міністру та Уповноваженому в справах релігії при Кабінеті Міністрів. Чи це їх я мала намір "столкнуть" між собою?
Мова в заяві йшла про те, що в контрольованих Вами засобах масової інформації, з амвонів храмів, що перебувають у Вашому підпорядкуванні, та від Вас особисто постійно доводиться чути нападки на віруючих інших конфесій, яких Ви та підлеглі Вам ієреї постійно називаєте "слугами антихриста", "фашистскими сообщниками", чим розпалюєте міжконфесійну ворожнечу, що є грубим порушенням українського законодавства.
Говорилося також про те, що наша рідна, до того ж державна, мова трактується Церквою Московського патріархату як "уличная, площадью рожденная речь", а також про те, що Ви особисто та підвладні вам священики постійно й відкрито закликаєте до відновлення Російської імперії - "єдіной и нєдєлімой Русі", що ми трактуємо як заклики до повалення проголошеної в 1991 році й конституційно закріпленої суверенної й незалежної Української держави. Кожне слово в нашій заяві було підтверджене відповідними цитатами з посиланням на конкретну газету, брошуру чи листівку, видану з Вашого благословення.
Ви ж, високодостойний Митрополите, звинувачуєте нас у тому, що ми на Вас, "невиновного", "возводим ложь и клевету". В чому ж "клевета", як все, про що ми пишемо в своїй заяві, чорним по білому написано у Вашій пресі?!
Чи ж гоже Вам, такому високому достойнику Церкви, отак лжесвідчити на нас? Чи Заповіді Божі існують лише для нас, мирян, а на Церковну ієрархію Московського Патріархату не поширюються?
Лжесвідчите Ви, Владико, не лише на нас, а й на кілька мільйонів українців греко-католиків, обзиваючи їх "предателями", та звинувачуючи в "ненависти к своим соотечественникам" при "перемене политической ситуации". Це є цілковитою неправдою й грубим наклепом на моїх співгромадян.
Та й навіщо Вам, високодостойний Митрополите, шукати "предателей" серед наших греко-католиків, коли ви мали цілу 25-тисячну армію Власова, яка складалася з "найканонічніше-православних" росіян?! І ці 25 тисяч "канонічних" юридично були, справді, зрадниками, бо складали присягу на вірність своєму "єдіному і нєдєлімому Отєчєству". Західні українці греко-католики ні Росії, ні Союзу ніколи не присягали.
Їх приєднали до Союзу за таємною угодою Сталіна й Гітлера (Пакт Молотова - Ріббентропа).
Чи відомо Вам, Владико, як поводилися совєтські окупанти в Західній Україні після її так званого "визволення" в 1939 році? Я не відсилаю Вас учити історію цього періоду, ані прочитати хоч би й мою статтю "Мовою документів і свідчень" ("Чорноморські новини" від 11-19.10.1997 р.). Я наведу лише дві цифри, хай від них здригнеться Ваше "великорусское" серце. За підрахунками князя Лева, зробленими в 1286 році, за 46 років татаро-монгольського іга в Галичині було 12,5 тисяч жертв. За один рік "совєтського" (з осені 39-го по осінь 40-го) жертви в тій же Галичині становили 1 мільйон 700 тисяч 390 осіб.
Отож, гріх Вам, Митрополите, ображати пам'ять тих, хто піднявся на боротьбу за своє право жити на власній землі, хто боровся проти окупантів і "червоних", і "коричневих", хто відстоював право українців на власну Державу, бо розумів, що лише в "своїй хаті - своя правда і сила, і воля". І саме вони були вірними дітьми своєї Вітчизни, бо ні Росія, ні СРСР такими для них ніколи не були, на відміну від "православних" власівців…
То що ж Ви, Митрополите, в чужому оці порошину шукаєте, в своєму - поліна не помічаючи??? Нас же Господь, здається мені, застерігав від цього?..
Є ще одна дуже важлива Заповідь Господня, яку Ви та ваші ієреї чомусь весь час ігноруєте. Гласить вона: "Не укради". А інша, що перегукується з нею, каже: "Не возжелай жены ближнего своего, ни раба его, ни вола, ни дома его, ни всего, что есть у ближнего твоего".
Ви весь час називаєте "разбоем" дії західноукраїнських віруючих, які в 90-х роках відібрали храми у Московського патріархату. А як же назвати дії Російської Церкви, яка в 40-х роках після знищення Греко-Католицької Церкви (в тім числі й фізичного знищення десятків тисяч греко-католиків - священиків і мирян) без докору сумління прийняла із закривавлених рук безбожної влади всі багатства цієї розіп'ятої Церкви-страдниці? Адже, згідно з Кримінальним кодексом, злодієм, грабіжником є не тільки той, хто пограбував, а й той, хто прийняв награбоване. А Господь же наказав: "НЕ УКРАДИ!.."
Не ваші храми, не вашу власність відбирали віруючі в Самборі чи в інших населених пунктах Західної України, а своє, їхніми дідами й прадідами збудоване, їхньою працею надбане!
За всіма Божими й людськими канонами ЧУЖЕ, НЕПРАВЕДНО НАБУТЕ - слід віддавати добровільно, та ще й КАЯТИСЯ при цьому. Але московським ієрархам так чужого бажається, що вони не тільки не повернули його з каяттям законним власникам, а ще й гніваються, що законний власник у них своє силою відняв.
Ось уже й Києво-Печерську Лавру Московському Патріархату приватизувати бажається, хоч будували її наші предки ще в 1060-х роках, коли не те що про Московську Церкву, а й про саму Москву ще й згадки не було…
І Почаївської, заснованої, до речі, питомою українкою Ганною Гойською, також бажається. А Господь же казав: "Не возжелай того, що не твоє"!..
Так ні ж - не слухають! Усе чужого хочуть та "канонічних" територій у чужій землі шукають, доводячи, що та земля таки споконвіку їхньою й була!
А "брехати - грішка, - вчила мене моя бабуня, - за яку Боженька накаже".
І сама, замість Боженьки, іноді за те "наказувала" мене по губках.
Мабуть, у ієрархів Московської Церкви, як вони були маленькі, не було такої бабуні…

РОЗДІЛ ІІ
ТРОХИ ПРО ІСТОРІЮ Й ІСТОРИЧНУ ТЕРИТОРІЮ

Достойний Владико!

Ви краще за мене повинні знати, що словоблуддя й фарисейство також є гріхом. Та, читаючи вже вкотре Вашу заяву, я ніяк не можу второпати: як же Ви ставитеся до нашої незалежної суверенної України?
То Ви пишете: "Наша Страна, наше Отечество, наша Родина - Свободная Украина теперь уже более десяти лет идет по пути нового социального строя" - й ніби радієте цьому, так у Вас це все піднесено, урочисто: все - з великої літери!
А абзацом вище пишете: "Мы стали свидетелями трагедии потрясающих политических, социальных и духовных перемен". Невже ж бо така трагедія для Вас, що хлопці наші не гинуть ні в Афганістані, ні в Чечні, що діти наші вільно відвідують церкву, і їх за те не виключають із навчальних закладів, як колись виключили мене - шістнадцятилітню дівчинку? Чи трагедія, що Україна, як і інші колишні республіки, стала самостійною Державою?
То Ви закликаєте "любить… свое Отечество, нашу ласковую Мать-Украину", а то раптом заявляєте, що вона, ця "ласковая Мать", без "Великой России" взагалі не має права на існування, стверджуючи, що "Киев без Великой России невозможен ни в коем и ни в коем случае…" та звинувачуючи нас у "сепаратизмі", бо, мовляв, Росію ми називаємо "чужим государством".
Так, називаємо чужим, хоч без "мстительности и ненависти", яку Ви нам чомусь приписуєте. Я дуже добре ставлюсь до Грузії, Польщі чи Білорусі й навіть до Верхньої Вольти, але всі ці держави, як і Росію, зву чужими, бо моя Держава - це Україна! Вона мені найближча, найдорожча. Вона - моя. І це всім і кожному зрозуміло, як зрозуміло, що мама моєї подруги, як би я її не шанувала, є для мене чужою мамою, а не моєю.
А от яку державу Ви вважаєте своєю?
До відповіді на це запитання крізь словесну павутину, виткану Вами, пробитися важко…
Та як би Ви не прикидались "патріотом" України, як би не ховали в словоблудді своє істине обличчя, а навіть Ваша заява, що змусила мене взятися за перо, є неспростовним свідченням того, що Вам ненависна наша незалежність, яку Ви й досі вважаєте нежиттєздатною, тимчасовою, і все робите для того, щоб переконати інших у нежиттєздатності й навіть протиправності існування самостійної України.
Дозвольте запитати Вас, за яким правом, Владико, Ви - духовна особа, смієте називати історичні домовленості Президентів трьох незалежних Держав "преступным беловежским сговором"? Чи Вам невідомо, що свою волю жити в Незалежній Державі висловив увесь український народ під час референдуму в грудні 1991 року?
За яким правом Ви, чиє покликання служити Богові й молитися за країну, в якій живете, й за народ, який Вас годує, сієте сумніви в душах цього народу, доводячи йому, що він неспроможний самостійно існувати, що наша незалежність - це лише "самообольщение националистов", які "мечтают быть тем, кем быть без Великой России не могут"?
За яким правом Ви, служитель Церкви, конституційно відокремленої від Держави, перетворилися самі й перетворили своїх ієреїв у політиків у рясах, що дозволяють собі на свій розсуд тлумачити політику цієї Держави, виносити присуди політичним партіям, кликати наш народ назад, в імперське ярмо "єдіной і нєдєлімой"?
Чи ж не фарисейством є після цього вся ота Ваша "патетика" на адресу "свободной Украины, ласковой Матери"?
Що ж це за "син" такий "люблячий" знайшовся, що так прагне затягнути свою "ласковую Мать" у чужу кормигу, що відмовляє їй у праві самостійно господарювати у власній хаті, бо вона, мовляв, без "Великой России" того не втне, а ті, хто вірить у її майбутнє, - "самообольщаются", "видя в том, что прожили 10 лет, жизненность своих идей".
Що ж Ви за "син" такий, що відмовляєте в майбутньому своїй "ласковой Матери"?!
Та річ у тому, що Ви завжди були і нині є сином іншої "Матери", ім'я якій Росія. І саме про її інтереси дбаєте, намагаючись утримати Україну у великодержавному духовному полоні, не дати звільнитися її народу від віками прищеплюваного почуття меншвартості, стати справді вільним, державним українським народом, а не міфічною "ветвью единого русского народа".
"Забвение и извращение прошлого, - пишете Ви, - это предательство своих предков, это отречение от них… Потомки не будут любить своей Родины, когда не будут знать своего прошлого".
Правильно пишете!
Можливо, якби мій народ краще знав свою історію, то не посміли б Ви, Владико, ївши хліб, вирощений цим трударем-народом на нашій святій землі, зневажати цей народ, відмовляючи йому в праві на державність, не посміли б стверджувати, що в моїй Вітчизні "наспех создается культура", та ще й повчати зверхньо, що "обычно она создается не десятилетием…"
Але вибачте мені цей спалах гніву й обурення. Мабуть, не лише Ваша вина в тому, що Ви, стільки років проживши на нашій землі, не спромоглися хоч на якесь уявлення про майже семитисячолітню культуру мого народу, зафіксовану в археологічних пам'ятках Мізина й Трипілля, в історичних хроніках і записах чужоземних мандрівників, у народній поезії та звичаєвості.
Вас, тульського хлопчика, ще зі школи навчали, що культура була тільки в Росії, і великороси щедро дарували її іншим народам. Нас - дівчаток і хлопчиків з Києва, Одеси чи Львова - навчали так само. Але "дівчатка й хлопчики" з Одеси чи Києва хотіли дістатися до правди. А "хлопчикам" з Тули, коли вони підросли, стало вигідно, щоб цієї правди ніхто не знав і сьогодні.
"Могильницкие" не "фальцифицируют историю", Владико! Вони прагнуть звільнити її нарешті від московських великодержавних фальсифікацій, у полоні яких, на жаль, знаходитеся й Ви, Ваше Високопреосвященство.
Це великодержавна ідеологія, за яку Ви так тримаєтесь, уперто хотіла зробити нас отими "Иванами не помнящими родства", відрізати нас від наших предків.
Більше того, вас, росіян, вона ще жорсткіше й успішніше від ваших предків відрізала.
Ви весь час наголошуєте на тому, що "наше историческое прошлое с Россией едино", бо Нестор-літописець писав "откуда есть пошла Русская земля"; і Ви, мабуть, упевнені, що, пишучи Русская земля, він мав на увазі землю Російську.
Можна побачити у Вашій заяві навіть таке: "Киевская Русь всегда была вместе с Великой Россией", хоч навіть нинішній четвертокласник знає, що коли була Київська Русь, то не тільки на "Великую Россию", а навіть на "княжество Московское" ще й не сіялося.
Давайте ж, не дорікаючи одне одному "невежеством", як це Ви робите у своїй заяві, спокійно погортаємо літописи та подивимося, що в ті давні часи називалося Руссю і про яку землю писав преподобний Нестор у своєму літописі, який Ви чомусь називаєте першим, хоч відомі ще принаймні 2 донесторівських літописи. Але те зараз не надто важливо, нас цікавить інше.
Ось Вам Новгородський літопис. Читаємо: "Літо 1149. Іде єпископ Ніфонт із Новгорода в Русь".
Ось ще пізніше: "Літо 1165. Ходи ігумен Юрьевский в Русь, в Києвград".
Владико, це вже 2-а половина 12 століття, а навіть горді новгородці, де багато років князюють київські князі, Руссю себе не вважають!
Може, амбіційні суздальці, які, як відомо, стали основою майбутньої Московської держави, звали себе Руссю? Ні, Владико!
Ось як пише суздальський літописець: "Літо 1180. Іде князь Святослав со половци і черніговци із Русі на Суздаль ратью".
Те саме читаємо й в Іпатіївському літописі:
"Літо 1155. Юрій іде із Суздаля на Русь і прийде Києву".
То яка земля звалася Руссю, Владико? І про яку землю писав Нестор-літописець, називаючи її Руською землею? Про нашу, Владико. Про ту, що значно пізніше стала зватися Україною, хоч слово це зустрічаємо в літописах ще з 11 століття.
Але ж не Могильницька, яка "фальсифцирует историю", писала літописи! І не Могильницька про те саме Ростово-Суздальське князівство, що стало основою майбутньої Росії, написала отаке: "Это была страна, лежащая вне старой коренной Руси, и в ХІ веке она была более чужеродной, нежели русской страной. Населяли ее мурома, меря, весь…" Не я, а видатний, до того ж російський, історик написав. На прізвище Ключевський. У томі 2 на сторінці 362.
Що ви, великороси, знаєте про цих ваших предків: мерю, весь, мурому, чудь та інші угро-фінські племена, що населяли територію майбутньої Росії? А була ж і в них, як і в кожного давнього народу-племені, якась своя давня історія, самобутня культура… Що Ви, Владико, чули про неї?
Я про племена, що жили на моїй землі за кілька тисяч років до нас, можу розповідати кілька днів підряд, можу заспівати обрядову пісню, яку більше тисячі років тому співала на моїй землі давня полянка, чи, може, й антка. Що розповість великорос про історію весі чи чуді? А нічого! Замість того почне переповідати історію Київської Русі - тобто моєї держави, яка вже з ХVІІ ст. на всіх Європейських картах зветься Україною. Московську державу ще й у 17 столітті Руссю ніхто не називає, бо вона нею не була й не є. На тогочасних картах ті землі, які московські владоможці невдовзі назвуть Государством Российским (але таки ж не Руським!), значаться як "Московское княжество", або просто - "Московия", а населення цих земель зветься також не "россиянами" й не "русскими", а московитами, чи ще коротше - москалями. Так що "москаль" - не кличка й не образа, а назва за географічним місцем проживання. Ті, хто живе в Естонії, звуть себе ести й не сердяться самі на себе за це. У Казахстані живуть казахи, а не казахстанці. Ті, хто живе на Волзі, навіть гордяться йменням волгарі. Чому ж для одних ці назви прийнятні, а для інших - кривдні?
Чи не тому, Владико, що, приміром, казахи, ніколи не намагалися зректися свого походження й приписати собі інше.
Я, наприклад, звусь Галею і дуже люблю своє ім'я. А от була в мене подруга, також Галя, яка всім казала, що зветься Алла (Галя їй здавалося не досить "благородним"…), так ото було, не доведи Боже, хтось забудеться та не Аллою, а Галею її назве - розбушується так, наче їй хто-зна якої образи завдали…
Я про цю Галю-Аллу згадала, коли прочитала у Вашій заяві, як Вас образило слово "москаль", хоч особисто я його ніколи не вживаю.
Як би там не було, але "русскімі" жителі Московського князівства не звалися. Термін "Московская Русь" появився вже після того, як Москва, "вбившись у пір'я", схотіла стати "Третім Римом", і виникла потреба в історії, не згіршій, ніж в інших європейських держав. Московську історію глибше 12 століття протягнути складно, а поруч - розорена держава з такою славною історією! Простягни руку - і бери, позиватися все одно нікому! Отак і стала Московія - Московською Руссю, а вже Петро І її, разом зі всіма загарбаними територіями, "Российской империей" назвав.
Не Руссю - на це й він не зважився, хоч Україна вже повністю в його лабетах була, а Россией.
Тож і народ цієї держави мав би зватися "российским", а не "русским" народом, і Церква - "российской", а не "русской".
І самі Ви, Владико, за національністю маєте зватися аж ніяк не "русским" і навіть не "российским", а таки "россиянином", як житель Грузії є грузином, а не "грузинським", житель Англії - англійцем, а не "англійським", а України - українцем, а не "українським".
Та ж у всьому світі немає народу, який би визначав свою національну належність прикметником! Навіть предки наші, що жили в Київській Русі, були не "русскімі", а русичами. І лише росіяни (ах, яке гарне, горде слово - "россияне"!) чомусь на запитання про національність відповідають не хто вони, а чиї вони.
Ви не знаєте, чому це так, Владико?
Та тому, що як тільки Ви скажете не "Русская Церковь", а "Российская", як тільки назветеся "россиянином", а не "русским", то вже ніяк не зможете на літописця Нестора і його "русскую землю" посилатися й ототожнювати давню Руську Церкву з Російською, а Російську державу - з Київською Руссю. І оту "общую колыбель", задумав, до речі, лише в ІІ-й половині ХІХ ст. апологет самодержавства - історик М. Погодін, полетить шкереберть!
Так що з історичними територіями ми вже розібралися, і кожен, хто на це здатний, достеменно зрозумів, що Руською землею Нестор-літописець звав землі Русі Київської, (теперішньої України), з якою території ні Суздальщини, ні Московщини не ототожнювалися.
Тепер слід розібратися з "канонічними територіями Російської Церкви в нашій Державі".
Ви, Ваше Високопреосвященство, спритно маніпулючи словами "Русь", "русский" там, де треба вживати "Росія", "російський", уперто накидаєте людям думку про канонічну тяглість Російської Православної Церкви (Церкви Московського патріархату) від часів Володимирового хрещення, що саме цю "традиційно-канонічну", за Вашими словами, Московську Церкву й заснував рівноапостольний Володимир - Великий князь Київський. Саме тому Ви так підкреслюєте, що "обязательно надо помнить и не забывать, что было крещение Руси, а не Украины".
Звичайно ж, не Україну хрестив рівноапостольний князь, бо його держава, держава наших предків тоді так не звалася. Звалася вона Київською Руссю. Отож і хрестилася в 988 р. саме Русь!
І саме - Київська Русь! Те, що землі майбутньої Росії в це поняття не входили, нам уже засвідчили літописці та історики.
Є й інші свідчення про час хрещення земель, що потім утворили Московську державу.
Якщо землі, які згодом стануть зватися Україною, були хрещені в 988 р., а багато їхніх жителів і значно раніше , то жителі Ростово-Суздальського князівства ще й на початку 12 століття були язичниками. Саме тут від їхніх рук прийняв у 1127 році смерть св. мч. Леонтій - чернець Києво-Печерської Лаври, що хотів християнізувати жителів майбутньої Московії. На землях майбутньої Орловщини від язичників прийняв мученицьку смерть св. Кукша, також чернець Києво-Печерського монастиря. Якщо врахувати, що й сам монастир був заснований у 60-х роках ХІ ст., то від хрещення земель, де жили прадіди українців, і тих, де жили прадіди росіян, пройшло не менше століття. Є відомості, що окремі Новгородські племена були охрещенні лише в 1227 році - а це вже 13-те, а не 10 століття. Мордовські племена, що жили не де-інде як на Нижньогородщині та Суздальщині були охрещені лише в 50-60-х роках 14 століття, а пермських зирян преп. Стефан Пермський почав навертати в Христову віру пізніше. До речі, Владико, в його житії сказано, що для цього апостольського чину преп. Стефан вивчив зирянську й служив зирянам літургію їхньою рідною мовою. Напрошується питання: зирянську, виходить, вивчити легше, ніж українську? Чи, може, зирянську було кимось уведена в "список" так званих "канонічних мов"? Чи справа все-таки в тому, що святитель Стефан служив Богові, а не імперським завданням русифікації "инородцев", як це робите Ви, вигадуючи байки про "неблагодатні" та "неканонічні" мови.
Щодо чудських племен, що жили на Ладозі, Іжорі, Каргополі і т. д., то вони ще й у кінці XIV ст. залишалися язичницькими.
Сама ж Московщина також при Володимирі Великому аж ніяк не могла бути охрещеною, бо за тих часів про неї ще й спомину не було. Перша літописна згадка про Москву - не як місто, а лише як перевалочний пункт товарів купця Кучки - з'являється лише під роком 1147, тобто більш ніж через півтора століття після Володимирового хрищення. А хрестити те, чого немає в природі, очевидно, неможливо.
Отже, якщо Ви, досточтимий Владико, говорячи про хрещення в 988 р. Русі, маєте на увазі Русь Київську - тобто майбутню Україну, - то Ви маєте цілковиту слушність. Якщо ж під словами Русь маєте на увазі Росію, то глибоко помиляєтесь, та ще й паству свою в блуд вводите. А це вже - гріх, Владико!

1 У візантійських хроніках записано про хрещення Київського кн. Аскольда (Миколая) у 860 р.; на час хрещення Володимирового в Києві було вже кілька християнських церков, у т. ч. св. Іллі, яку відвідувала княгиня Ольга; на Волині археологи знаходять речі християнського культу з ІХ ст., а уличі та тиверці, що тривалий час були під владою готтів, християнізувалися ще в ІІІ- IV ст., бо їхній єпископ Феофіл був учасником І Вселенського Собору 325 р.