Категорії розділу

Мои статьи [10]

Міні-чат

Наше опитування

Звідки Ви дізналися про наш сайт?
Всього відповідей: 26

Статистика

Офіційний сайт м. Шостка


Православне інтернет-радіо "Просфора"


Відправ SMS
 зі своїми побажаннями
і підтримай наш сайт


Переклад
translate

Locations of visitors to this page
____________________
ДРУЗІ САЙТУ:

Каталог статей

Головна » Статті » Мои статьи

Смолоскип свободи

Історію пишуть історики, але творять її особистості. В кожному часі можна
згадати тих, хто присвятив себе служінню рідній землі, своєму народові. Разом
з тим, досить рідко трапляється, коли вчинок людини вражає не тільки своєю
драматичністю, а також і готовністю до самопожертви, глибиною безмежної любові
до Батьківщини.
Одним з таких видатних синів нашого народу був Макух Василь Омелянович,
який на прикладі свого життя і навіть смерті показав, що сила духу вища за силу
влади.
Макух Василь Омелянович народився 14 листопада 1927 р. в с. Карів Рава-
Руського, нині Сокальського, району Львівської області у селянській національно
свідомій родині Омеляна Макуха та Єви Леуш.
Ще з юних років його світогляд, як українського патріота-націоналіста,
формувався під впливом побожних, національно-свідомих, працьовитих батьків та
сусідів Миколи і Петра Дужих (перший — довголітній віце-голова " Просвіти” , другий
— відомий публіцист, редактор журналу ОУН „ Ідея і чин” , обидва — провідні члени
ОУН), а також — в читальні товариства «Просвіта», яку очолював Іван Дужий, де
Василь мав доступ до патріотичної літератури та під час спілкування зі своїми
старшими друзями, членами ОУН, від яких перейняв практичні методи боротьби із
окупантами краю.
Власне тому, коли у 1944 році західноукраїнські землі повторно захопили
більшовики, добровільно став на шлях боротьби з поневолювачами. Доля
його склалась так, що уже в листопаді 1944 р. потрапив до рук «енкаведистів».
На допитах видав себе за Миколу Христославенка і, скориставшись слушним
моментом, здійснив сміливу втечу з пересильного пункту.
У кінці цього ж 1944 року добровільно вступив у ряди УПА. Ставши повстанцем,
боровся хоробро, проявляючи героїзм і відвагу, за що неодноразово відзначався
подяками своїх зверхників. Його призначили у військову розвідку, в якій діяв під
псевдом «Микола». Безпосереднім його командиром був повстанець «Завірюха»
(прізвище не встановлено). До половини лютого 1946 р. тривав його двобій
з окупантами. Захищаючи своїх земляків від грабунків, насильства та різних
провокацій, «Микола» не раз вступав у нерівні сутички з енкаведистами.
Довелось йому декілька разів із боями переходити радянсько-польський кордон
з метою встановлення зв'язку з повстанцями Закерзоння. 14 лютого 1946 року
відділ «Завірюхи» отримав наказ перейти кордон. Під час виконання завдання
відділ зупинився на хуторі Соснина (біля села Бутини) Великомостівського
району. «Микола» разом із повстанцем «Білим» розвідували навколишню
обстановку, щоб встановити місце дислокації загону МВС, однак наштовхнулися
на радянських прикордонників і вступили з ними в перестрілку. В цій збройній
сутичці Василя Макуха було поранено — одна із куль спричинила перелом
правої ноги вище коліна… Непритомним він опинився 15 лютого 1946 р. у стінах
Великомостівського районного відділу МВС. Було важке слідство у Львівській
тюрмі № 4 (сумнозвісні «Бригідки») і 11 липня 1946 р. Військовим Трибуналом
Львівського гарнізону за статтями 54-1"б" та 54-11 Карного Кодексу УРСР Макух
В.О. був засуджений на 10 років каторжних робіт із обмеженням у правах на 5
років та з конфіскацією належного йому майна (кримінальна справа П-27504).
Термін ув'язнення відбував у Дубровлазі (станція Потьма Мордовської АРСР) та в
концтаборах Сибіру. 18 липня 1955 року був звільнений з ув'язнення і висланий на
спецпоселення.
На засланні Василь Макух познайомився з Лідією Іванівною Запарою, родом із
Дніпропетровська, жінкою складної долі. Ще коли Ліда була дитиною, померла її
мама. Батько, Іван Купріянович Запара (до війни був головою юридичної колегії
адвокатів), згодом оженився вдруге. Коли німці відступали з Дніпропетровська,
захопили із собою багато цивільних осіб, переважно жінок та підлітків, і відправили
до свого рейху на примусові роботи. Серед цих бранців опинилася Лідія разом зі
своєю мачухою Тамарою Степанівною Лук'яновою. Дорогою вони познайомилися
з професійними артистами Маріупольського театру, які були зорганізовані в
так звану «агітбригаду», яка зі своєю програмою виступала перед німецькими
військовиками. Завдячуючи неабияким вокальним здібностям, у цю бригаду
потрапила мачуха, а заодно і Лідія. З того часу Лідія Іванівна перебувала в
цій «агітбригаді», з концертною програмою якої об'їздила Німеччину, Францію,
Голландію, а потім до кінця війни працювала офіціанткою в навчальному центрі.
На спроби німців завербувати відповідала відмовою. Після закінчення війни
Лідія повернулася до рідного Дніпропетровська, але її відразу ж заарештували
і за «зраду батьківщини» засудили на 10 років каторжних робіт у віддалених
концтаборах Сибіру та 5 років заслання.
Перебуваючи уже на засланні, Лідія познайомилася з Василем Макухом, вони
поступово зблизилися і покохали одне одного. Їхнє кохання перетерпіло перше
велике випробування — Лідія захворіла сепсисом (зараження крові), і Василь, щоб
врятувати її, в зимову хуртовину на руках поніс Лідію до лікаря. Вчасно надана
лікарем допомога врятувала Лідію — вона вижила.
Першою отримала волю Лідія Іванівна. Вона подалась до Дніпропетровська. А
Василь Омелянович ще два довгі роки змушений був перебувати на засланні і
тільки після остаточного звільнення 6 квітня 1956 року переїхав до неї, добудував
будинок Лідиної бабусі (зведений ще Іваном Купріяновичем) на вул. Пожежній, де
вони поселились і мешкали до останнього часу. Повернутися в Західну Україну
не мав права. Згодом Василь і Лідія розписалися, у шлюбі в них народилося двоє
дітей — дочка Ольга в 1958 р. та син Володимир у 1960 році. Тут варто зауважити,
що Макух В.О. довгий час не хотів одружуватися, говорячи: "Усе одно, рано чи
пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім'ю ".
У Дніпропетровську Василь працював у цеху вогнетривів (шкідливе виробництво)
заводу «Промцинк», згодом, за станом здоров'я, влаштувався слюсарем-механіком
по тепловому обладнанню, а Лідія працювала кухарем в дорожньому ресторані на
вокзалі. Працюючи, Василь увесь час вчився: закінчив дев'ятий та десятий класи
вечірньої школи і зробив спробу поступити на навчання до Дніпропетровського
університету. Але, довідавшись про судимість за політичними статтями, в прийомі
йому відмовили.
Макуха дуже засмучувало, що в козацькому краю, на березі Дніпра, не чути
української мови. Він не сприймав «совєтської» влади, обурювався з приводу
існуючої несправедливості, боляче вражала його русифікація України, приниження
української мови. Його дивувало і непокоїло, що коли син Володимир у школі
розмовляв
або «бандерою». Постійно стверджував: «Усе це мине, Лідочко! Колись настане
такий час, що Україна буде самостійною!».
Проживаючи в умовах національного безправ'я, Василь Макух багато часу
віддавав політичній діяльності. Часто їздив до Львова та Києва для налагодження
потрібних зв'язків із однодумцями. Василь Омелянович вів велике листування
зі своїми побратимами по неволі, кожен свій лист закінчував словами: «Слава
Україні!». В Дніпропетровську, у його домі на вулиці Пожежній, збиралися
друзі, які обговорювали вибір методів боротьби за самостійну Україну в нових
умовах «розвинутого соціалізму». Він ніколи і ні перед ким не приховував своїх
націоналістичних поглядів. Звичайно, все це не могло залишатися поза увагою
органів МДБ. За ним і його родиною було встановлене постійне стеження, так
званий «негласний нагляд». Саме в цей час Василь Макух скаржився своєму
сусідові в Карові на те, що «вороги не спускають з мене ока, підсилають агентів-
запроданців, які намагаються „ переконати" мене у безперспективності нашої
боротьби. Зі свого шляху, обраного ще за молодих літ, я ніколи не зійду».
українською
мовою,
однокласники
називали
його
«бакланом»
У кінці жовтня 1968 року Василь Макух приїхав до Карова, щоби відвідати
хвору сестру. З батьками поділився своїми думками про антиукраїнську політику
тоталітарного режиму, про русифікацію, про колоніальне становище України.
Писав тоді багато листів своїм друзям із Києва, Нікополя, Дніпропетровська. 3-
го листопада несподівано виїхав із села до Львова. Із собою взяв сітку-авоську
з трилітровою банкою, загорненою в газету, та декілька яблук. Казав, що у банці
яблучний сік, але як з'ясувалося згодом, у банці був бензин. У Львові з головного
вокзалу десь опівночі від'їхав луганським поїздом і 5-го листопада був уже в Києві.
А Київ у цей час готувався до зустрічі найбільшого більшовицького свята —
річниці так званої жовтневої революції. Місто прикрашали портретами «вождів»,
гаслами та червоними прапорами. Міліція та переодягнені в цивільне «кагебісти»
несли патрульну службу, забезпечуючи громадський порядок. Хрещатик був
переповнений людьми. І раптом перехожі побачили, як із під'їзду будинку № 27
(біля Бесарабського ринку) вибігла охоплена вогнем постать і проспектом залунали
слова: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!». Живий факел, а був це
Василь Макух, привернув увагу всіх, хто тоді опинився на Хрещатику. Якась жінка
накрила Василя своєю шубкою, яка впала з нього, потім міліціонери намагалися
погасити вогонь, але це їм не вдалося. Грубо почали розганяти людей, щоби було
якнайменше свідків цієї безпрецедентної події. Врешті, знесилена від болю, постать
упала. Хтось прикрив її шинеллю. Примчала карета швидкої допомоги. В лікарні
медики отримали наказ від «каґебістів» — за всяку ціну врятувати життя жертви
самоспалення. Не тому, що для них життя цієї людини мало якусь вагу, а для того,
щоби вивідати, чи належала вона до якоїсь націоналістичної організації.
Але лікарям не вдалося нічого зробити. Василь Макух, так і не прийшовши
до тями, 6 листопада 1968 року помер. Свідком цієї події був Микола Мазур,
уродженець с. Карова, який саме в цей час як сержант строкової служби військ КДБ
ніс патрульну службу на Хрещатику.
У засобах масової інформації Радянського Союзу ніяких повідомлень про
самоспалення Макуха не було, але зарубіжні радіостанції 5 листопада ввечері на
весь світ повідомили приблизно наступне: "Громадянин України Василь Макух,
протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського
народу і агресії СРСР проти Чехо-Словаччини, здійснив у Києві акт самоспалення.
Перед мужнім вчинком українця-патріота схиляє голову вся прогресивна світова
спільнота… ".
Вже на другий день після самоспалення Василя до домівки його рідної сестри
Параски Осьмиловської в Карові грубо увірвалися співробітники КДБ і розпочали
допит. Хотіли будь-якою ціною виявити підпільну націоналістичну організацію,
членом якої міг би бути Василь Макух, адже припускали, що на такий мужній вчинок
здатний піти лише член організації, а не окремо взятий справжній патріот України.
Параску катували в приміщенні сільської ради, а потім — в райцентрі. Після цих
допитів, як згадував Юрій Осьмиловський (чоловік Параски), їй "відбили нутрощі,
вона кілька років плювала кров'ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою… ".
У цей же час «каґебісти» вдерлися і до домівки Макухів на вулиці Пожежній у
Дніпропетровську. Повели себе зовсім інакше, ніж у Карові. Сказали, що Василь
Макух дуже захворів, лежить в одній із київських лікарень, і бажано рідним його
провідати. Водночас професійно провели обшук. Лідія Макух разом із кумом
Іваном Ципухом подалися до Києва. В столиці їх відразу ж оточив конвой, цілу
ніч протримали в якійсь холодній кімнаті, а зранку повезли до моргу. Тоді ж, 6
листопада 1968 р., прокуратурою Ленінського району м. Києва було порушено
кримінальну справу за фактом самовбивства Василя Макуха. Чим закінчилося
слідство — невідомо.
Тіло Василя Макуха привезли до Дніпропетровська. В останню дорогу його
проводжали з дому на вулиці Пожежній. Зійшлося багато знайомих і сусідів.
Були й переодягнені в цивільне «каґебісти» — вони фотографували присутніх.
Поховали Героя на цвинтарі житлового масиву Клочко. Після похорону Лідію
Макух знов і знов викликали на допити, запитували, чи знає вона, що її чоловік —
колишній «бандерівець», вперто намагалися довідатися про його зв'язки, його
друзів, випитували, хто і коли заходив у домівку на вулиці Пожежній. Особливо
слідчих цікавило, чи їй часом не надають матеріальної допомоги українські
буржуазні націоналісти. Лідію буквально вигнали з роботи кухаря, вона з дітьми
залишилася без засобів до існування. Що змогла — продала, дуже бідувала. І
тільки згодом дістала змогу сяк-так влаштуватися на роботу.
Свого часу Мирон Слука написав так : ” Він (Василь Макух) пішов у свій останній
бій, використавши зброю, якої найбільше боялися супротивники, став факелом
свободи. Василь Макух заслуговує стояти поруч з іншими національними Героями
України. Він не мав права на щастя, але має велике право на пам’ ять нащадків” .
Нашим безперечним обов’ язком є збереження пам’ яті про Василя Омеляновича
Макуха і про всіх героїв, що віддали своє життя заради здійснення великої мрії
українців про незалежну державу.
Саме таким героям присвячують оповідання, пісні та вірші, як наступні :
Як душа відлетить моя вранці,
На дорогу до вічності стане —
Поховайте мене в вишиванці,
Щоби серце зігріти востанн ...
Щоб червоний та чорний кольори
Візерунки життя зберігали
І в холоднім безмежнім просторі
Рідну землю мою нагадали...
І хоч тіло сповила скорбота,
Все ж на цьому і в іншому світі
В нескоренній душі патріота
Україна завжди буде жити !
Юрій ГУК, за матеріалами інтернет-видань, досліджень, публікацій і відео.
Категорія: Мои статьи | Додав: Admin (18.10.2010)
Переглядів: 521 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Форма входу

Пошук

АРХІВ НОВИН




web камера

Свято-Воскресенський

Собор м. Суми