14 грудня за православним календарем вшановується пам’ять святого праведного Філарета Милостивого, і це свято для вірних Української Православної Церкви Київського Патріархату є особливим, оскільки її Предстоятель, Святійший Патріарх Філарет, відзначає свій день тезоіменитства.

Напередодні цього дня, в неділю ввечері, майже всі єпископи Київського Патріархату на чолі зі своїм Предстоятелем відслужили святкове всенічне бдіння у Володимирському кафедральному патріаршому соборі.

У понеділок вранці Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет в співслужінні тих же преосвященних архієреїв звершив Божественну літургію. Наприкінці служби Його Святість почув тепле привітання від митрополита Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Димитрія, який побажав Патріарху перш за все Божої помочі в його нелегкій святительській справі, якої сильно потребує весь свідомий український народ. Після привітання віруючі мали радість почути слово Патріарха Філарета, в якому Святійший Владика запевнив, що головною запорукою того, щоб цей історичний процес становлення Помісної Української Православної Церкви не зупинився, є Боже благословення, і ми повинні завжди молитися за це.



Якщо вірно вказувати на одну дуже важливу дату у Вашому житті, пов’язану з прийняттям чернецтва, то саме у сьогоднішній день, 14 грудня, рівно 60 років тому, в 1949 році Промисел Божий і рука Святійшого Патріарха Алексія (Сіманського) накреслила Вам ім’я святого праведного Філарета Милостивого. Цього дня далекого 1949 р. до ще зовсім юного послушника Тройце-Сергієвої лаври підійшов її намісник і сказав такі слова: «Патріарх благословив Вам написати прохання на постриг у чернецтво». Звісно, що це прохання Ви датували 14 грудня 1949 р. – днем пам’яті святого праведного Філарета Милостивого. Невідомо, в який саме день на прохання Патріарх Алексій наклав резолюцію, але там чітко зазначалося «Благословляється постригти у чернецтво з ім’ям праведного Філарета Милостивого». Про своє ім’я ви дізналися через півмісяця. Перший день Нового, 1950 року, став новим у Вашому житті. Ви вперше почули своє нове ім’я Філарет, з яким живете ось вже майже 60 років.

Для кожного із нас, тут сьогодні присутніх з Вами на Вашому дні тезоіменитства, це є великий відрізок часу. Ми навіть у своїй більшості і не прожили ще шістдесят років, а Ви лише у чернецтві подвизаєтесь 60 років. Більше, аніж 40 років, у цьому кафедральному соборі щороку 14 грудня Ви слухаєте похвалу у свій адрес. Вона звучала з різних вуст, її виголошували різні ієрархи. Сьогодні тут і я промовляю перед Вами, як недостойний і смиренний Вашої Святості послушник. Я скажу зараз словами премудрого Соломона: «У руці Його і ми і слова наші, і всяке розуміння і мистецтво творіння» (Прем. 7:16). Ми знаємо, що Ви не любите будь-якої пустої похвали, не сприймаєте слів улесливих, пафосних. Багато хто, говорячи ці похвали з цього амвону, потім покидав Вас, опинявся в іншому таборі і здається, що ці слова їх були марними, пустими, мерзенними перед Богом, бо тільки Господь Ваші труди, архіпастирську працю, як керманича Церкви, достойно оцінює і вписує в «Книгу Життя Вічного».

Коли Господь Вас закликав на цей вузький тернистий шлях чернецтва, то напевно ж промовив словами із Книги премудрості Ісуса, Сина Сирахового: «Сину мій! Якщо ти приступаєш служити Господу Богу, то приготуй душу твою до спокуси, управ серце твоє і будь твердим, і не знічуйся під час відвідування; приліпися до Нього і не відступай, щоб звеличитися тобі наостанок» (Сир. 2:1-2). Ви сьогодні, Ваша Святість, воістину звеличились у Своїх трудах, бо перетерпіли випробовування і спокуси, тісноту і несправедливий осуд. І що пожали ті, що на Вас повставали? Вони язиками своїми улещували, а Ви, прощаючи їх, зійшли і звеличились наостанок, очоливши нашу Помісну Українську Православну Церкву. Ви милістю своєю і мудрістю подолали зло і цей дар милості подав Вам Ваш покровитель – небожитель святий праведний Філарет Милостивий.

Свої справи, як Патріарх, Ви ведете з лагідністю, і Вас люблять віруючі люди. На зустріч з Вами, соборні богослужіння, приходить тисячі людей, і скрізь, де Ви буваєте по Україні, відвідуєте єпархії, Вас хоче бачити сила-силенна народу. Наскільки Ви смиряєтесь, настільки й великі. При багатьох заняттях своїх, Ви про зайве не піклуєтесь і не любите урочистої пихи. Ви й навіть патріарші символи та владу не завжди використовуєте, бо знаєте, що інколи це ніщо перед Богом. Ви є великим подвижником за істину і ми, архієреї, духовенство та народ віруючий – це бачимо.
 
Коли Ви очолили у 1995 р. Церкву, то Ви, Ваша Святість, були схожими на малу бджолу, між тими, що літають, але плід Ваш виявився найкращим із солодощів для нашої Помісної Української Православної Церкви. Ви Українську Церкву розбудували і вона помножилась у кілька разів. Навіть ця солея не була заповнена від краю до краю архієреями, а сьогодні ми тут не можемо вміститися.
 
Ми сьогодні шлемо Вам свої найщиріші вітання. Ми віримо і молимо Бога, що Він обдарує Вас многоліттям і подасть Вам сили ще багато-багато років бути нашим керманичем. Нам залишається сьогодні викликатись і сказати, що ми всі будемо й надалі Вашими надійними помічниками і будемо робити все, щоб Ваше серце раділо від наших успіхів і праці на єпархіях.
 

На знак поваги та щирої молитви митрополит Димитрій підніс Святішому Патріарху букет квітів і просфору. У відповідь на привітання Патріарх звернувся до присутніх зі словом.
 
 

Я дуже вдячний, що ви сьогодні зібралися для того, щоб помолитися разом зі мною в день мого небесного покровителя святого праведного Філарета Милостивого.

Ви вірно, владико, сказали, що багато хто вітав мене на цьому амвоні. І не тільки на амвоні, а й за столами, але потім багато з них стали зрадниками, пішли кривими дорогами. Але я сподіваюся, що ці Ваші слова не будуть такими, як деяких Ваших попередників. Тому що кожен з нас, маючи архиєрейський чи священичий сан, чи просто віруюча людина, займаючи різні посади, повинен на всі свої справи дивитися не через слова похвали, а у світлі власного спасіння. Якщо те, що ми робимо, чим живемо, що думаємо спрямоване до вічного життя, до Бога – тоді ця праця благословляється Богом. А якщо ми, перебуваючи на різних посадах, чи то в Церкві, чи у світі, робимо це для власного збагачення, благополуччя або прославлення – даремний наш труд. Він закінчиться, коли нас покладуть до гробу. І на цьому закінчиться і слава, і влада, і багатство. Бо з собою нічого не візьмеш. Тому ми всі повинні працювати в ім’я Бога, для Його прославлення і для свого спасіння, а більше ні для чого.

Якщо ми працюємо не на славу Божу, то цей труд даремний. І про це ми чуємо постійно в Євангелії в словах Христа Спасителя. Він говорить про те, що якщо ви даєте милостиню для того, щоб вас прославляли, то яка вам за це нагорода? Про яку нагороду говорить Христос Спаситель? Про нагороду в Царстві Небесному, у вічному житті. Тобто, якщо ти милостиню навіть і даєш для своєї слави, що ти такий добрий, то убогі будуть тебе прославляти, але на цьому й крапка. Ти отримав те, чого чекав. Будують зараз багато храмів, але хочуть, щоб на дошці було написано, що побудував такий-то. Для чого? Для прославлення. І цей побудований храм не буде йому на спасіння, бо він свою нагороду одержав. Так всі наші справи, навіть добрі, якщо вони звершуються не на славу Божу, а для свого прославлення, вони мають цінність, але тільки на землі.

Якщо так подумати, про приходиш до висновку: скільки ти працював для слави своєї, а все це пусте. А ось твій труд, який був спрямований на славу Божу, на своє спасіння, для спасіння людей – це цінне у Бога. І коли ми працюємо, боремося, то повинні знати, що успіхи наші – це не наші успіхи, а це дія божественної благодаті, яка діє через нас. Тому Боже не приписуй собі. Бо якби Бог не благословив, то ніхто з нас нічого доброго не зробив би. Це стосується і архиєреїв, і духовенства, і простої віруючої людини. Бо так вчить апостол Павло. Він ясно каже: благодаттю Божою я став таким, яким я став. Якщо апостол сказав про себе так, то що ми можемо сказати? Якщо ми робимо щось добре, то це не наше, а Боже. І тому радіти треба, що маємо Боже, що Господь нам допомагає. Але Господь не завжди допомагає. Чому не завжди? А тому, що ми Його божественну благодать відкидаємо. Вона має невидиму дію, але ми її видимо відкидаємо, коли звершуємо не Божу волю, а свою.

Наша Свята Православна Церква Київського Патріархату постала не по нашій волі і не нашими трудами. Постала вона дією благодаті Святого Духа. Бо якби ця благодать Святого Духа не діяла в нас, то ми б не мали такої великої Церкви. Ось ви сказали, що амвон вже не поміщає архиєреїв, і ви бачили сьогодні, що вже на богослужінні в два ряди стояли архиєреї. А скільки тисяч духовенства працює на ниві Божій по всій Україні! Ви є свідками, скільки ми тут звершуємо хіротоній, не тільки єпископських, а священичих та дияконських. Майже кожну неділю. І це є дія благодаті Святого Духа.

Старше покоління пам’ятає ті радянські часи, коли у Володимирському соборі звершувалася хіротонія священика, що це була дивна подія і небувале свято. А зараз для нас це звичайне явище. І в цьому теж є дія благодаті Святого Духа.

Ви знаєте і всі знають, якою незначною і маленькою була наша Церква. Але сьогодні вона за кількістю вірних вже є найбільшою Церквою в Україні. Бо нас чотирнадцять з половиною мільйонів, в той час, коли у Московській Церкві тільки дев’ять з половиною. Хіба оці дві цифри не свідчать про дію благодаті Святого Духа? Ви ж знаєте, що влада нам не сприяла, а навпаки, гальмувала наш розвиток. І, незважаючи на те, що ми мали перешкоди, благодать Божа діяла і діє, перемагаючи всілякі перешкоди. І коли у тяжких умовах Церква зростає, то ми повинні бачити в цьому дію благодаті Святого Духа.

Якщо з нами Бог – а ми бачимо, що з нами Бог – то хто може протидіяти? Ось ми почали підготовку до діалогу УПЦ МП. І як радіє Україна! Ми ще нічого не зробили, ми й самого діалогу ще не почали, а народ вже радіє і ця його радість свідчить про те, наскільки український народ хоче мати в своїй державі одну Православну Церкву, хоче бачити в Церкві мир і злагоду. Уже в ім’я цієї народної радості треба працювати.

Але ви бачите, як в Московській Церкві не всі хочуть об’єднуватися в одну Помісну Православну Церкву. Там боротьба почалася. У нас боротьби немає – ми працюємо на розбудову Церкви. А там йде боротьба, вибір своєї дороги, з ким вони будуть у майбутньому: з Києвом, з Україною, з українським народом, чи з Москвою і з російською державою. І ось вони зараз стоять на цьому роздоріжжі та обирають, тому йде ця боротьба. Але що цікаво – навіть противники єдиної Помісної Церкви визнають, що тільки 40% всього духовенства Московського Патріархату в Україні стоять за Москву, а 30% уже готові до автокефальної Церкви і 30% не визначилися. Тому якщо навіть скористатися їхніми даними, то бачимо, що Бог допомагає нам. Він і там буде діяти, і там напоумить їх і настановить на вірну дорогу, бо у Бога перешкод нема. Оці міркування повинні нас надихати, що ми стоїмо на вірній дорозі.

Ми не служимо мамоні, бо наша Церква бідна. І це знають всі архиєреї і все духовенство. Але існувати в цій бідності наша Церква може і буде. І слава Богу, що вона бідна. Бо якби вона була багатою, то в нашій Церкві розповсюджувалися б всякі хворобливі явища, які підточували б її зсередини, руйнували б її. А зараз нема сили, яка б руйнувала зсередини.

Єдина Помісна Православна Церква не є нашою головною метою. Бо якщо ми й створимо єдину Церкву, а до Царства Небесного не увійдемо, то яка користь нам від цієї єдиної Церкви після смерті? А користь тільки тоді, коли ми в цій Церкві досягаємо Царства Небесного. Тоді ця Церква нам потрібна, бо вона виховала нас, очистила від наших гріхів і беззаконь, від неправди, гордині, заздрості.

Можна говорити ще багато. Але найперше ми повинні дякувати Богові, що Він дав нам можливість вільно молитися, вільно будувати храми і збиратися на богослужіння.

Сьогодні сюди приїхали всі архипастирі. Я нікого особисто не запрошував, але приїхали всі. Це свідчить про те, що є тяга сердець до єднання, до спілкування, до молитви, до утвердження своєї віри. І дійсно – хіба не утверджуються наші серця у вірі й надії, коли ми бачимо такі богослужіння з такою кількістю людей. Ми приходимо до висновку: я не один, нас багато і з нами Бог.

Тому будемо дякувати Богові за всі Його благодіяння по відношенню до нас і будемо просити, щоб Господь не залишав нас своєю милістю і допомагав нам побудувати в Україні єдину Помісну Православну Церкву та довів кожного з нас до вічного блаженного життя.

Богу нашому слава на віки віків!

Привітання з нагоди тезоіменитства продовжилися у патріаршій резиденції, де в день свята Патріарха привітали керівники держави, урядовці, громадські діячі.