Українська національна свідомість (погляд в минуле і сьогодення)
Знищити національну свідомість завжди було найважливішим завданням історичних ворогів України. І це відомо, але, виявляється, перед тим, як говорить про нашу національну свідомість, нинішнім радикалам, прихильникам комуністичної ідеї, необхідно постійно нагадувати, що Україна – не Росія, а древня історична держава, велична нація, народ якої має не тільки свою древню історію, культуру, віру, але й розуміння своєї національної окремішності. І це – всупереч тому, що затяті вороги України, особливо сталінський режим, для поневолення українського народу проводили політику депортації, видумали теорію, що він – і не нація, не народ, а лише гілка московського (російського) народу. Скажімо, книгу М. Грушевського „Очерк истории украинского народа”, (К.,1991) видавництво доповнило великим т. зв. науково-довідковим апаратом, який багато в чому змінює суть думок автора. Наприклад, М. Грушевський пише, що навіть приєднання українських земель до Польщі не наносило занепаду українській національності, що місцеве українське життя не переставало бути українським, а аристократія не поривала зв’язків зі своєю національністю, залишаючись українською. (стор. 129) Так от: до цієї тези додано наступний коментар:
„В советской исторической литературе распространена совершенно иная точка зрения о положении украинской „национальности”...”
Радянські історики слово „національність” взяли в лапки, наголошуючи тим, що ніякої української національності на той час не було, мовляв, мова може йти про народність... (стор. 375) Таких цитацій можна навести безліч. Треба брати до уваги і те, що російська імперія починаючи з Петра І та Катерини ІІ, в своїй антиукраїнській політиці завжди використовувала Російську Православну Церкву (далі – РПЦ). На підтвердження сказаного наведу лише один фрагмент з книги „Земная жизнь Иисуса Христа. Рассказы для детей.”, (М., 1834. Репринтное изд. 1990. Издание XIII) Далі – цитую: „Предание говорит, что святой Иоанн Богослов посетил Россию и на красивых горах, на берегу Днепра, поставил крест…
Там жили князья и народ русский, но они не знали истинного Бога. Великий князь Владимир, первый из русских князей, принял христианское учение…
В Киеве были построены первые наши церкви и монастыри…” (стр.54)
Нажаль, те ж проглядається в ставленні до України і в сучасних російських політиків, які страждають великодержавністю і донині вважають Україну своєю частиною. Згадаймо недавню (квітень, 2008 р.) цинічну репліку В. Путіна, що „Україна – це навіть не держава...” Хочу наголосити: це – не помилка або необачність тодішнього президента Росії. Ні. Це – суть сучасної антиукраїнської політики російського уряду. Отож, вся наша попередня історія накладає на українців обов’язок боротись за свою країну, свою мову, культуру, свою віру і народні традиції. Їх необхідно знати і зберігати. В цьому і проявляється національна свідомість. Є підстави вважати, що нашому народу вона була притаманна завжди, принаймні з княжої доби – з часів першої української держави. Адже сила любові до рідної землі, до своєї держави відрізняє одну з найвидатніших пам’яток української літератури – „Слово про похід Ігорів”. Йдеться не тільки про героїзм дружинників (русичів), які вважали себе патріотами рідної землі і мужньо стали на її захист. Далі читаємо „Слово...”: „Половці ідуть од Дону і од моря, і зо всіх сторін руські полки обступили. Діти бісові кликом поля перегородили, А хоробрі русичі перегородили черленими щитами...”
Тут не можна не бачити протиставлення себе, як народу, іншому народові („діти бісові”). А головне, що тут є і національна гордість, і гостре почуття своєї гідності („русичі хоробрі”). Судіть самі: хіба народ без національної свідомості міг би утриматись і зберегти історичну пам’ять, риси духовної культури, любов до рідної землі впродовж більше трьох століть російської неволі? Що було, то було. І історію не перепишеш. Звичайно давалися взнаки і народні звичаї, внаслідок чого люди також відчували відмінність між українським і російським народами. А це ще більше посилювало їх любов до своєї української культури і своїх давніх традицій. І так постійно, навіть в умовах антиукраїнської царської політики, а пізніше – репресивних дій радянської влади, утримувалась атмосфера національного відродження, зростання національної свідомості.Але доводиться визнати, що її рівень під впливом зовнішніх умов часто змінюється, а точніше - зменьшується. Століття московської окупації породили серед частини українського народу нахил до служіння сильнішому і зраду своїй історії, своїй мові і своїй вірі. Так було по занепаді і втраті гетьманської держави в половині ХVIII ст., так було і після другого упадку нашої держави на початку ХХ ст., коли десятки затонських, балицьких, косіорів, постишевих перейшли на службу російських більшовиків і безжалісно нищили кращих синів і дочок України. Теж саме відбувається і в теперішні часи. Почитайте, що пишуть і говорять „українські” комуністи про нашу історію, зокрема, про сталінські репресії, голодомори, про національно-визвольний рух проти більшовицького поневолення в 1941 – 1956 рр. По суті, це і є переконливе відображення рівня їх національної свідомості. Інший приклад сучасного національного нігілізму демонструють лідери партії Регіонів, лицемірно заявляючи про захист національних інтересів України і водночас виступаючи за другу (державну) російську мову, наголошуючи при цьому на її дискримінації. Читач, мабуть, розуміє, що регіонали, як і комуністи, відійшли за межу Правди. На жаль, „вітчизняний” вірус національного нігілізму вразив і священнослужителів, єпископів і миторополитів УПЦ, яка називає себе „українською”, приховуючи за цією назвою рабське служіння Москві і московським владоможцям. Не можна не відзначити їх вороже ставлення до віруючих інших конфесій, особливо Української Православної Церкви Київського Патріархату. Схоже діють вони не за заповідями Божими, а за вказівками і в інтересах чужої держави. Не можна також оминути увагою безглуздий намір міністра освіти України І. Вакарчука вилучити історію України з навчальних програм вищих учбових закладів. Він що, хоче щоб ми були як безрідні Івани, котрі не пам’ятають ні своєї рідні, ні свого минулого? Він що, не розуміє, що вивчення власної історії не тільки додає нам життєвого досвіду, але й формує національну свідомість? Тоді виникає питання: це що? Необізнаність міністра чи спец замовлення іноземної держави? Бо хіба можна знайти в світі країну, яка б відмовилась від вивчення своєї історії?! Можна навести й інщі подібні факти, але це факти про духовну анемію, духовних інвалідів, які, займаючи державні, керівні посади, керуються не інтересами нації, а власним егоїзмом, а відтак – не заслуговують уваги. Отож час замислитись: як же нам всім загалом відроджувати національну свідомість? Свого часу багато для цього зробили Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров. Тут доречно згадати і поезію В. Сосюри „Любіть Україну”. Вона – як послання, звернення до українців, насамперед, до української молоді: „Всім серцем любіть Ураїну свою і вічні ми будемо з нею.”
Комусь, може, видадуться незрозумілими або несправедливими слова поета: „Не можна любити народів других, Коли ти не любиш Вкраїну!...”
Але ж це – не зневага до інших народів. Ні. Це – біблійна істина. Пам’ятаєте, в ній сказано: „Хто каже: ”Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду.”(І Ін. 4:20) Бо й справді, як можна любити і поважати чужу культуру, коли ти не любиш і зневажаєш свою рідну? Минули віки, і от в такому стані наша національна свідомість і наша українська мова. Але ще раз підкреслю: у свідомості нашого народу Україна постає не тільки сьогоднішня, змучена політичними і економічними кризами, але й як древня європейська держава. Всупереч заявам московських політиків – на сьогоднішній день український народ це – повноцінна нація, і велика честь служити її люду. Не чекати, що з часом все само собою здійсниться, а виховувати в себе самого, і в брата свого, і в сусіда... національну свідомість. Звичайно, це – проблема вибору життєвого шляху. І завжди вважалось, що цінність життя – в любові до рідної землі. А це і є прояв української національної свідомості.
О. Сотник, Історик, член Національної спілки журналістів України
