Архієрейський Синод Російської православної церкви за кордоном підкреслив, що не вважає зрадником генерала Андрія Власова, командувача Російської визвольної армії, що була створена з полонених червоноармійців і воювала на боці вермахту.
Після війни Власова повісили як зрадника, більше того, у російській мові радянських часів саме слово «власовець» стало синонімом зради. Проте Синод РПЦЗ вважає інакше: для священиків Власов – символ опору більшовизму, справжній патріот і борець за відродження Росії.
Ще кілька років тому до позиції РПЦЗ можна було поставитися як до антиросійської й антипатріотичної. Проте за цей час у Росії відбулася подія величезного масштабу – возз’єднання церков. РПЦ і РПЦ за кордоном домовилися про це у присутності тодішнього президента Росії Владіміра Путіна, і вже тому зараз схарактеризувати позицію її Синоду як ворожу до державного курсу було б ризиковано. Можна не помітити – проте священики з РПЦЗ зроблять усе, щоб помітили. Більше того – вони знайдуть чимало прихильників і серед священиків та мирян РПЦ, адже постать генерала Власова виглядає немовби відповіддю на спроби влади тишком-нишком протягти на історичний постамент одного з найбільших ворогів російської церкви – Йосипа Сталіна.
Але й погодитись не можна. Погодитись – означає виставити в невигідному світлі саму новітню концепцію історії, яку в Росії намагаються писати тільки двома – чорною і білою – фарбами. Захисники генерала Власова завжди кажуть, що його співробітництво з вермахтом було вимушеним, що генерал немовби сконцентрував у собі ненависть до більшовизму, яка визрівала у російському суспільстві в роки свавілля і диктатури. Що генерал замислювався про майбутнє Росії в разі поразки Сталіна і бажав створити сильну військову й державну структуру, яка заступила б ненависний режим і розпочала переговори з Рейхом. Зрада? Утопія? Але влітку 1942 року багато хто робив свій вибір – і в Росії, і в діаспорі. Старий генерал Денікін відмовився від співробітництва з гітлерівцями, а от козачий отаман генерал Краснов погодився, брав участь у воєнних діях, також був позбавлений життя – що не заважає багатьом дослідникам козацтва і рядовим козакам вважати його героєм і навіть встановлювати пам’ятники. Проте навіть спроба проаналізувати діяльність генерала Власова з точки зору історичного вибору доведе необхідність рівно з таких позицій аналізувати діяльність інших політиків і військових того часу. Якщо радянський генерал створив визвольну армію, сподіваючись увійти в Москву в разі поразки більшовизму, чому такі ж самі думки не могли виникати у лідерів ОУН – адже вони не були ані радянськими генералами, ані взагалі радянськими громадянами і своє співробітництво з вермахтом розглядали спочатку в контексті протистояння з Польщею? Чому РПЦЗ може вважати генерала Власова патріотом – і ніхто не назве її священиків ворогами Росії, – а Українська церква не має права навіть замислюватися про реабілітацію гетьмана Івана Мазепи? Адже, здавалося б, співробітництво з Гітлером і співробітництво з Карлом ХІІ – речі незрівнянні? Тим паче, що з Гітлером усе ж таки співпрацював російський генерал, а зі шведським королем – український гетьман...
Ситуація із заявою Архієрейського Синоду РПЦЗ демонструє, що на історію минулого сторіччя – як і на історію взагалі – може бути безліч різних поглядів. І кожен із цих поглядів треба обговорювати, перевіряти на відповідність історичним фактам, знаходити причини й усвідомлювати наслідки. Тоді, можливо, не доведеться приховувати того факту, що Прагу від гітлерівців звільнили саме підрозділи армії генерала Андрія Власова – вони фактично врятували це велике місто від руйнування. За радянських часів про це ніколи не згадували, під час перебудови сказали, а зараз знову перестали говорити, бо факт не вписується в концепцію історії, яку пропонують у сучасній Росії. Не відношу себе до прихильників постаті генерала Власова – як, утім, і до прихильників постаті останнього російського імператора Миколи ІІ, який спочатку був канонізований РПЦ за кордоном, а потім і РПЦ. Але усвідомлюю існування саме такої точки зору на російську історію. І хотів би одного – щоб мою точку зору на історію Росії чи України також поважали. І в Києві, і в Москві.
